Спільна міжнародна комісія з богословського діалогу
між Римо-Католицькою Церквою та Православною Церквою

Уніатизм, метод єдності в минулому та сучасні пошуки повного спілкування.

Баламанд, 23 червня, 1993 року.

Вступ

1. На прохання православних церков нормальне просування богословського діалогу з католицькою церквою було відкладено, щоб негайно приділити увагу питанню, яке називається “уніатизм”.
2. Щодо методу, який отримав назву “уніатизм”, у Фрейзінґу (червень 1990 р.) було заявлено, що “ми його відкидаємо як метод пошуку єдності, оскільки він суперечить спільній традиції наших Церков”.
3. Щодо східних католицьких церков, то зрозуміло, що вони, як частина католицької спільноти, мають право існувати та діяти відповідно до духовних потреби своїх вірних.
4. У документі, підготованому в Ариччі, спільним координаційним комітетом (червень 1991 р.) та закінченому в Баламанді (червень 1993 р.), йдеться про те, яким є наш метод у теперішньому пошуку повного спілкування, тим самим вказуючи причини для вилучення “уніатизму” як методу.
5. Цей документ складається з двох частин:

а)Еклезіологічні принципи та
б) Практичні правила.

Еклезіологічні принципи

6. Розділення між Церквами Сходу та Заходу ніколи не вгамовувало прагнення єдності, бажаного Христом. Швидше ця ситуація, яка суперечить природі Церкви, часто була багатьом нагодою глибше усвідомлювати необхідність досягнення єдності, щоб відповідати Господній заповіді.

7. Протягом століть робилися різні спроби відновити єдність. Вони прагнули досягти цієї мети різними шляхами, часом соборно - відповідно до політичної, історичної, богословської та духовної ситуації кожного періоду. На жаль, жодній з цих спроб не вдалося відновити повне спілкування між Церквою Заходу і Церквою Сходу, часом роблячи протистояння навіть сильнішим.

8. Протягом останніх чотирьох століть у різних частинах Сходу, в окремих Церквах за спонуки зовнішніх чинників, здійснювались ініціативи щодо відновлення спілкування між Церквою Сходу та Церквою Заходу. Ці ініціативи призвели до об’єднання окремих спільнот з Римським Престолом і, як наслідок, привело до розриву спілкування з їхніми Церквами-Матерями Сходу. Це відбулося не без втручання поза-церковних інтересів. Таким чином, виникли східні католицькі церкви. І так була створена ситуація, яка стала джерелом конфліктів і страждань, в першу чергу для православних, а також для католиків.

9. Якими би не були намір і щирість бажання відповідати заповіді Христа: «щоб усі були одним», виражені в цих часткових союзах з Римським Престолом, слід визнати, що відновлення єдності між Церквою Сходу і Церквою Заходу не було досягнуто, і що поділ залишається, ще більш роз’ятрений цими спробами.

10. Створена таким чином ситуація призвела до напруженості та протистоянь.

Поступово, впродовж десятиліть, що слідували за цими єднаннями, проповідницька діяльність почала включати до своїх пріоритетів зусилля з навернення інших християн, особисто або групами, щоб “повернути їх” до власної Церкви. Щоб легітимізувати цю тенденцію, джерело прозелітизму, Католицька Церква виробила богословське бачення, відповідно до якого вона представляла себе єдиною, кому було увірено спасіння. У відповідь, Православна Церква, у свою чергу, прийняла те саме бачення, згідно з яким тільки в ній можна було знайти спасіння. Для забезпечення спасіння “відокремлених братів” навіть траплялося, що християн перехрещували, а окремі вимоги релігійної свободи та їх віросповідання були забуті. В ті часи до такої постановки питання мало прислухались.

11. З іншого боку, деякі цивільні органи влади намагалися повернути східних католиків до церкви їхніх батьків. Щоб досягти цієї мети, вони не вагалися, принагідно, використовувати неприйнятні шляхи.

12. Через те, яким чином католики та православні знову розглядають одні одних у своєму ставленні до таємниці Церкви та знову відкривають один одного як сестринські Церкви, ця, описана вище, форма “проповідницького апостольства”, що була названа “уніатизмом”, вже не можна сприймати як метод, яким слід користуватися, ні як модель єдності, якої прагнуть наші Церкви.

13. Насправді, особливо після Всеправославних Конференцій та Другого Ватиканського Собору, повторне відкриття та надання знову належної цінності Церкві як спілкуванню, як з боку православних, так і католиків, докорінно змінило перспективи та, відповідно підходи . З кожної сторони визнається, що те що Христос довірив своїй Церкві — певність апостольської віри, участь у тих самих таїнствах, передовсім одне священство, яке звершує одну жертву Христа, апостольське правонаступництво єпископів — не може вважатися винятковою власністю однієї з наших Церков. У цьому контексті зрозуміло, що слід уникати будь-якого повторного хрещення

14. Саме з цього огляду католицькі церкви та православні церкви визнають одна одну як Сестринські Церкви, спільно відповідальні за підтримку Церкви Божої у вірності божественному призначенню, особливо в тому, що стосується єдності. Відповідно до слів папи Івана Павла ІІ, екуменічне прагнення Сестринських Церков Сходу та Заходу, засноване на діалозі та молитві — це пошук досконалого і цілковитого спілкування, яке не є ні поглинанням, ні злиттям, а зустріччю в правді та любові ( пор. Slavorum Apostoli, п. 27).

15. Хоча повна свобода осіб і їх обов’язок дотримуватися вимог власного сумління залишаються непорушними, у пошуку відновлення єдності не йдеться про навернення людей з однієї Церкви до іншої, щоб забезпечити їх спасіння. Виникає питання спільного досягнення волі Христа і задуму Божого для своєї Церкви, шляхом спільного прагнення Церков до повної відповідності змісту і розумінню віри. Такі зусилля проводяться в поточному богословському діалозі. Необхідним етапом цього діалогу є даний документ.

16. Східні католицькі церкви, які бажають відновити повне спілкування з Римським Престолом і залишаються вірними йому, мають права та обов’язки, пов’язані з цим спілкуванням. Принципи, що визначають їхнє ставлення до православних церков — були заявлені другим Ватиканським собором і застосовані на практиці папами, котрі визначили наслідки, що випливають з цих принципів у різних документах, опублікованих з того часу. Тому ці Церкви повинні бути включені, як на місцевому, так і на вселенському рівнях, до діалогу любові, взаємоповаги та взаємної довіри, знайденої знову, і вступити в богословський діалог з усіма його практичними наслідками.

17. В дусі цих, вже висловлених міркувань та практичних вказівок, які із них випливають, по мірі їх ефективного отримання та сумлінного дотримання, приведуть до справедливого та остаточного вирішення труднощів, які ці Східні Католицькі Церкви представляють для Православної Церкви.

18. Заради цією мети Папа Павло VI, у своєму зверненні на Фанарі в липні 1967 року, підтвердив що: “Саме на головах Церков, їх ієрархії покладено обов’язок так керувати Церквами, щоб знову прийти до повного спілкування. Вони повинні робити це, визнаючи та поважаючи один одного пасторами довіреної їм частини Христового стада, піклуючись про єдність та зростання людей Божих та уникаючи всього, що може привести до його розсіяння чи викликати серед них плутанину» (Tomos Agapis, п. 172). У цьому дусі Папа Іван Павло ІІ та Вселенський патріарх Димитрій I разом чітко заявляли: “Ми відкидаємо кожну форму прозелітизму, будь-який підхід, який був би чи міг би сприйматись як відсутність поваги.” (7 грудня 1987 р.).

Практичні правила

19. Взаємна повага між Церквами, які опинилися в складних ситуаціях, помітно зросте в міру того, як вони дотримуватимуться наступних практичних правил.

20. Ці правила не вирішать проблем, які хвилюють нас, якщо кожна із зацікавлених сторін не буде мати волі до прощення, заснованої на Євангелії та в контексті постійних зусиль для віднови, разом із постійним бажанням домагатися повного сопричастя, яке існувало понад тисячу років між нашими Церквами. Саме тут діалог любові повинен бути присутнім з постійно відновлюваною інтенсивністю та наполегливістю, які, самі по собі, можуть подолати взаємне нерозуміння і який є необхідним середовищем для поглиблення богословського діалогу, котрий дозволить досягти повного спілкування.

21. Перший крок — це покласти край усьому, що може спричинити поділ, презирство та ненависть між Церквами. Для цього провід Католицької Церкви надаватиме допомогу Східним Католицьким Церквам та їх громадам, щоб вони самі могли підготувати повне спілкування між Католицькою та Православною Церквами. Провід Православної Церкви буде діяти аналогічно щодо своїх вірних. Таким чином, можна буде владнати надзвичайно складну ситуацію, що склалася у Східній Європі у доброзичливості та справедливості, як щодо католиків, так і до православних.

22. Пастирська діяльність в Католицькій Церкві, як латинська, так і східна, більше не спрямована на те, щоб вірні однієї Церкви переходили до іншої; це означає, що вона більше не спрямована на прозелітизм серед православних. Вона спрямована на задоволення духовних потреб власних вірних і не прагне розширюватися за рахунок Православної церкви. В рамках цих перспектив, щоб не було більше місця недовірі та підозрі, необхідний взаємний обмін інформацією про різні душпастирські проекти, щоб, таким чином, можна було встановити співпрацю між єпископами та всіма відповідальними в наших церквах за поступ і розвиток.

23. Історія стосунків між Православною Церквою та Східними Католицькими Церквами позначена переслідуваннями та стражданнями. Якими б не були ці страждання та їх причини, вони не виправдовують жодного тріумфалізму; ніхто не може вихваляти в них або аргументувати ними, звинувачення або зневагу іншої Церкви. Сам Бог знає своїх свідків. Яким би не було минуле, його слід залишити милосердю Божому, і всю енергію Церков спрямувати на досягнення того, щоб теперішнє і майбутнє краще відповідали волі Христа.

24. Також потрібно — з боку обох Церков — щоб єпископи та всі, хто має пастирські обов’язки, сумлінно поважали релігійну свободу віруючих. Вони, у свою чергу, повинні мати можливість вільно висловлюватись, радитись та організовуватись. Справді, релігійна свобода вимагає, щоб, особливо в конфліктних ситуаціях, вірні мали змогу висловити свою думку та прийняти рішення без тиску ззовні, якщо вони бажають бути в спілкуванні чи з Православною Церквою, або з Католицькою Церквою. Релігійна свобода була б порушена, коли б під прикриттям фінансової допомоги, вірних однієї Церкви приваблювали до іншої, наприклад, обіцянками, освіти та матеріальних благ, яких, можливо, бракує їхній власній Церкві. У цьому контексті необхідно, щоб соціальна допомога, як і всі форми благодійної діяльності, були організовані за спільною згодою, щоб уникнути нових підозр.

25. Крім того, необхідна повага до християнської свободи — одного з найцінніших дарів, отриманих від Христа — не повинна стати приводом для здійснення душпастирського проекту, який також може залучати віруючих інших Церков без попередньої консультації з пасторами цих Церков. Не тільки слід виключати будь-яку форму тиску, але також повага до сумління, мотивованого справжньою спрагою віри, є одним із принципів, що керують пастирською турботою відповідальних у двох Церквах і повинна бути предметом їх спільних роздумів (пор. Гал 5, 13).

26. Тому потрібно шукати та вести відкритий діалог, в першу чергу між тими, хто відповідає за Церкви на місцевому рівні. Особи, які відповідають за певні громади, повинні створити спільні місцеві комісії або зробити ефективними ті, які вже існують, для того щоб вирішити конкретні проблеми та переконатись, що ці рішення виконуються у правді та любові, справедливості і мирі. Якщо домовленості неможливо досягти на місцевому рівні, питання слід поставити перед змішаними комісіями, створеними вищими органами влади.

27. Підозріння легше розвіються якщо обидві сторони засудять насильство там, де спільноти однієї Церкви застосовують його проти спільнот Сестринської Церкви. Як вимагає Його Святість Папа Іван Павло II, у своєму листі від 31 травня 1991 року, необхідно уникати будь-якого насильства та будь-якого тиску, щоб свобода сумління була дотримана. Завданням керівників спільнот є допомогти своїм вірним поглибити відданість своїй церкві та її традиціям і навчити їх уникати насильства фізичного, словесного чи морального, а й усього що може привести до зневаги інших християн та анти-свідчення, повністю ігноруючи діло спасіння, яким є примирення у Христі.

28. Віра в сакраментальну реальність передбачає повагу до літургійних служб іншої Церкви. Використання насильства для заволодіння місцем культу суперечить цьому переконанню. Навпаки, таке переконання іноді вимагає, сприяти службам інших Церков через надання їм у розпорядження, за спільною згодою, власної церкви для почергового служіння в різний час, в одній будівлі. Більше того, євангельський ідеал вимагає уникати тверджень або дій, які, ймовірно, можуть утривалити конфліктний стан і перешкоджати діалогу. Невже святий Павло не закликає нас вітати один одного, як Христос вітав нас, на славу Божу (Рим 15: 7)?

29. Єпископи і священики мають обов’язок перед Богом поважати ту влади, яку Дух Святий і предав єпископам і священикам іншої Церкви і, з цієї причини, уникати втручання в духовне життя віруючих цієї Церкви. Якщо співпраця стає необхідною для їх блага, то в такому випадку потрібно, щоб повноважні особи домовилися між собою, встановили для цієї конкретної справи ясні підстави, відомі всім, і потім діяли вільно і відкрито, поважаючи сакраментальну дисципліну іншої Церкви.

У такому контексті, щоб уникнути будь-якого непорозуміння і поглибити довіру між Церквами, необхідно, щоб католицькі і православні єпископи одних і тих же територій радилися один з одним перед здійсненням таких католицьких пастирських проектів, які передбачають створення нових структур в регіонах, що традиційно відносяться до юрисдикції Православної церкви. Це необхідно для уникнення дублювання пастирської діяльності, що могло б незабаром привести до небезпеки конкуренції або навіть конфлікту.

30. Щоб підготувати майбутнє відносин між двома Церквами, долаючи віджилу еклезіологію повернення до Католицької Церкви, яка існувала внаслідок тієї ж проблеми, якій присвячено і цей документ, слід приділити особливу увагу підготовці майбутніх священиків і всіх тих, хто будь-яким чином бере участь в апостольській діяльності на тих територіях, де традиційно вкорінена інша Церква. Їх освіта має бути об’єктивною і позитивною щодо іншої Церкви. Перш за все, всім має бути відома наявність апостольського спадкоємства в інший Церкви в справжність її сакраментального життя. Крім того, всім Повинно бути запропоновано чесний і повний виклад історії, орієнтовану на узгоджену або навіть спільну історіографію обох Церков. Таким чином можна сприяти зникненню упереджень і уникнути використання історії в полемічних цілях. Таке виклад допоможе усвідомити, що помилки поділу позначалися на обох сторонах, завдаючи кожній з них глибокі рани.

31. Слід згадати пораду Апостола Павла коринтянам (1 Кор. 7, 17) вирішувати розбіжності між християнами за допомогою братнього діалогу, не допускати практичного врегулювання виниклих між Церквами або місцевими громадами труднощів втручанням світської влади. Це особливо відноситься до володіння або повернення церковного майна. Такі питання не можна вирішувати лише на основі становища, яке було у минулому, або спираючись тільки на загальні юридичні принципи, але необхідно також враховувати складність нинішніх умов пастирської роботи та обставин на місцях.

32. Саме в такому дусі можна буде спільно приступити до повторної євангелізації нашого секуляризованому світу. Потрібно старатися надавати засобам масової інформації об’єктивні відомості, особливо для релігійної преси, щоб виключити відомості неточні або тенденційні.

33. Церквам необхідно зібратись разом, щоб висловити подяку та повагу всім відомим і невідомим — єпископам, священикам чи вірним, православним, католикам, чи то східним чи латинянам — які страждали, сповідуючи свою віру, свідчили свою вірності Церкві, і взагалі всім християн, без дискримінації, які зазнали переслідувань. Їх страждання кличуть нас до єдності і до того, щоб, у свою чергу, дати спільне свідоцтво і, тим самим, відповісти на молитву Христа, “щоб всі були одно, щоб світ увірував” (Ів. 17, 21).

34. Міжнародна спільна комісія з богословського діалогу між католицькою церквою та православною церквою на своєму пленарному засіданні в Баламанді настійно рекомендує ці практичні правила для застосовування нашим Церквам, включаючи східні католицькі церкви, покликані взяти участь у цьому діалозі, який слід вести в спокійній атмосфері, необхідній для його поступу, до відновлення повної єдності.

35. Виключаючи на майбутнє будь-який прозелітизм та будь-яке прагнення католиків до розширення за рахунок Православної Церкви, комісія сподівається, що вона подолала перешкоди, які змусили деякі автокефальні Церкви припинити свою участь у теологічному діалозі, і що Православна Церква матиме змогу знову знайти можливість для продовження теологічної роботи, так щасливо розпочатої.

Баламанд (Ліван), 23 червня 1993 року

(*) Текст початково складений французькою та перекладений під час зустрічі англійською.